Владика Венедикт Алексійчук, єпископ УГКЦ, колишній ігумен Святоуспенської Унівської лаври поділився своїми думками щодо особистості, розвитку країни та налагодження зв’язків між людьми у інтерв’ю телеканалу “Еспресо”
В житті нічого не буває миттєво, лише в казці. Якщо взяти останній відрізок історії України – то все було потрібно. Потрібна була Революція на граніті, Помаранчева Революція, потрібна Революція Гідності. Ми бачимо, що кожна з них – це немовби сходинка. В Україні живуть люди, які народженні в іншій країні, Україною керують люди, які всі народженні в іншій країні. Це вже молоде покоління виростає з іншою культурою, ментальністю, свідомістю. Воно – інакше. Тому мусимо розуміти, що у нас люди немовби “надихалися” радянської свідомості. І вона не так легко виходить з нас. Тому теперішні моменти – трудні та складні. Ця війна – це величезне горе. Але, водночас це і є відмежування від того радянського.
Про революції:
Я був на революціях, був активним учасником Революції Гідності. Проте я прихильник еволюції. Тому що учасники революції вимагають негайних змін когось чи чогось. А насправді треба міняти себе. Ісус почав свою діяльність лише через тридцять років після свого народження. Апостолів – було 12, і лише згодом кількість послідовників Христа зросла.
Про пошук Бога:
Людство завжди шукало Бога. Якщо запитати людей – 95% скажуть, що вони віруючі. Звичайно, менший відсоток тих, що провадить активне духовне життя. Проте сам пошук Бога був, є і буде. І відповідь на цей пошук дає Христос, бо він сам приходить до людини. Він стає людиною. Тому я деколи кажу, що християнство – найбільш матеріальна релігія, бо Бог стає тілесний, стає людиною.
Про сумління:
Найважливіша річ для нас – почати жити за нашим сумлінням. Бо сумління – це те, що промовляє нам в конкретних обставинах. Сумління ніколи не перестає говорити. Воно не заставить нас жити, це те, що від нас очікує Бог. І коли я буду дослухатися до сумління, буду чинити правдиве добро. Найлегше почути голос Бога у молитві. Молитва – це наша розмова з Богом. Так, спочатку ми говоримо завчені фрази з молитовника. Але це так само, як і вчимо іноземну мову. Проте згодом маємо вийти на той рівень, коли зможемо говорити те, що ми хочемо сказати Богові. І також вслухатися, що Бог хоче сказати до нас.
Про крайнощі:
Кожен з коливається між двома крайнощами: між почуттям меншовартості та власної гордості. Бог повірив в кожного з нас, він дав нам власну вартісність. Тому український народ не може копіювати чийсь шлях. Ми можемо вчитися. Але маємо пізнати нашу дорогу.
Пострадянський синдром:
Ми живемо в пострадянському суспільстві. В радянській системі людина була ніщо. В Бога – кожна людина має цінність, Бог цінує і приймає кожного. Тому багато людей досі відчувають себе меншовартісними. І стараються підвищити свою власну вартість здобуттям посад, влади, статусом.
Як змінити менталітет:
Зустрічі, стосунки міняють людей. В народі кажуть: “З ким поведешся – в того і наберешся”. Коли говоримо, що частина населення є іншою, то гляньмо правді у вічі: ще 25 років тому Київ був геть іншим. Зараз нова свідомість дійшла до Дніпра. Можливо, не вистачило ще 25 років, аби змінити свідомість населення Донецька, Луганська, чи Криму. Але я не вважав би це поразкою. Я цілковито певен, що стосунки міняють людей. Вважаю, проблема у тому, що ми мали замало стосунків з Кримом чи Донбасом попередні 25 років. Ми маємо проявляти доброту та милосердя до біженців та переселенців. Які мають зв’язки і на окупованій стороні. Вони можуть допомогти налагодити стосунки.
Повне інтерв’ю дивіться тут>>>
За матеріалами: espreso.tv
Фото: о. Андрій Лукачик, facebook.com
